Соняшниковий мед, кризове управління і прагнення діяти: історія Валерія із Рубіжного

З Валерієм ми познайомилися на початку квітня у Ляльковому театрі. Там, у гардеробі, логістичний хаб ОПОРИ розмістив пункт підтримки для внутрішньо переміщених людей: кожен, хто потребує може обрати для себе одяг, взуття та залишити заявку на продукти харчування і засоби гігієни. Тоді Валерій привів у пункт своїх земляків. Він запам’ятався одразу – своїм оптимізмом і життєствердною усмішкою. Згодом Валерій вирішив долучитися до нашої волонтерської команди і ось уже з місяць чергує у Ляльковому театрі. Йому легко спілкуватися із людьми, які знайшли прихисток на Рівненщині, бо йому близький їх біль. Він сам був змушений покинути свою домівку у Рубіжному через російську агресію у перші дні квітня.

«Коли побачив військового в українській формі – хотілося просто обійняти», – так згадує Валерій свій шлях на підконтрольну Україні територію. Він довго не хотів залишати Рубіжне: там у нього дім, авто, дача, сотня вуликів і величезний сад, за яким треба догляд. Але коли прийшло усвідомлення, що російським звірствам нема меж і що залишатися у місті це грати з вогнем, він таки зважився виїхати. Так склалося, що якраз у той час хтось приїхав у місто забрати своїх близьких і взяв його із собою. Далі були евакуаційні рейси, у вікні пропливали Сватове, Дніпро і врешті він потрапив до Рівного. Тут у нього живе двоюрідна сестра, тож у неї він і знайшов тимчасовий прихисток.

Свою сім’ю він евакуював із міста ще на початку березня: дружину із 16-річною донькою відправив до знайомих у Польщу, один син із невісткою і маленькою донечкою зараз живуть у Рівному, другий син також, сім’ю відправив закордон, а сам іноді волонтерить у нашому хабі. Зараз Валерій спокійний за їх безпеку, але думає, як фінансово забезпечити родину. Він так і не знає, що з їх житлом і чи мають вони куди повертатися. Та чоловік  точно знає, що повернеться додому лише за тієї умови, що над Рубіжним майорітиме український прапор.

Зараз промислове містечко повторює долю Маріуполя. Ворог просто стер із лиця землі приватний сектор, а із багатоповерхівок залишилися лише порожні коробки. Ще тоді, коли будинки не були вщент спалені, вони були розграбовані мародерами.

Та навіть тепер Валерій чи не найбільше з усього нажитого у Рубіжному переймається за господарство, яке мусив залишити: його бджоли і його сад.

«Я у всьому завжди люблю новий підхід, такі собі новації – чи то стосується роботи, чи облаштування саду або догляду за пасікою», – натхненно розповідає Валерій. Маючи за плечима 20-літній досвід керівництва бізнесом, в певний момент вирішив, що треба вже трохи відійти від роботи і більше присвятити себе чомусь новому: так у житті з’явилася пасіка і садівництво. Як колись на роботі Валерій запрошував на підприємства програмістів та розробників, аби спростити певні процеси, зробити їх більш зручними і ефективними, так і при закладенні саду використовував передові технології, облаштував крапельний полив. Шкода, та як цвів його сад цьогоріч Валерій не бачив.

Ще одна пристрасть чоловіка – пасіка. Обсяги любительської пасіки – більше 100 вуликів. Та як каже з усмішкою Валерій: «Люблю працювати, як у бізнесі: коли маєш один хороший досвід, то далі просто масштабуєш його. Це нескладно». Пасіка потребує постійного догляду – з березня і аж до листопада. Тож Валерій хвилюється, як там його трудівниці поживають тепер. Якби не повномасштабна війна, чоловік і далі б займався пасікою та збирав різноманітний мед, в тому числі й нетиповий для наших широт – соняшниковий.

Натомість війна зруйнувала звичне життя чоловіка, його сім’я закордоном, а він поєднує волонтерство у нашому хабі із пошуками роботи. Усім потенційним роботодавцям одразу каже, що підтвердити свій багаторічний досвід успішного керівництва компаніями не може – бо і трудова, й інші документи так і залишилися вдома. Натомість має реальний життєвий досвід, прагнення працювати на результат і бажання активно діяти, а не очікувати прихильності долі.

З 2002 року Валерій на керівних посадах працював на різних підприємствах, які спеціалізуються на торгівлі промисловими та продовольчими товарами, фасуванні міндобрив, вантажоперевезеннях, логістиці, менеджменті. Його сфера роботи – кризове управління та аналітика, освіта – вища економічна. Вміє працювати з колективом, у свій час у його команді налічувалося більше 40 працівників. Може керувати роботою торгівельної мережі – управляв 5 магазинами побутової техніки. Зараз хотів би попрацювати на виробничому підприємстві, але іншим пропозиціям співпраці теж буде радий. Валерій готовий вчитися, дізнаватися нове і розвиватися у новій сфері, йти вперед, попри все. «Я не хочу, аби мене жаліли. Я іноді як подумаю, скільки людей чули вибухи і постріли, скільки людей це пережили. Практично кожен. Тому і говорю про ці речі як якусь буденність», – каже чоловік.

Іноді просто дивуєшся, як людина, яка бачила жахи і звірства залишається настільки бадьорою духом, що до неї можна підключати електростанцію і вона буде генератором тепла, любові і вдячності до світу і людей довкола.

P.S. Інтерв’ю не вийшло. Натомість вийшла щира розмова про спогади і плани, про мед і менеджмент, Рубіжне і Рівне. Сподіваємося, що Валерій знайде роботу, аби забезпечувати свою сім’ю, а бізнес не втратить можливості залучити такого досвідченого управлінця, аби покращити свою роботу. Сконтактувати з ним можна через пошту optktk@ukr.net.

Спілкувалася Мирослава Клічук, комунікаційниця Громадянської мережі ОПОРА у Рівненській області